Іван Франко, характеризуючи новий напрям, що заявив про себе в українській літературі на межі XIX і XX ст., одним з його яскравих представників назвав Ольгу Коби-лянську. Феноменально, що дівчина, вихована на німецькій літературі, дівчина, яка зростала в найглухіших закутках відсталої Австро-Угорської імперії, в оточенні мадяризованих або понімечених міщан, знайшла дорогу до українського письменства, заявила про себе новаторськими пошуками в прозі. За спостереженням Дмитра Павличка, ми й сьогодні приходимо до творчості Коби-лянської «по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі».
Горда і сильна духом.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в невеликому містечку Гура-Гумора Кимпу-лунзького повіту в Південній Буковині (тепер Румунія). Батько, українець з Галичини, залишившись сиротою в 14 років, самотужки домігся посади урядовця-правника, тому й виховував дітей у пошані до праці, прищеплював акуратність при виконанні будь-якого завдання. Від матері, що походила з німецько-польської родини, дівчина успадкувала лагідність, ніжність, музичне обдаровання.
Дитинство Ольги минуло серед розкішної природи Карпат, яка вплинула на формування естетичних смаків.
Через переведення батька по службі родині довелося жити в кількох містечках карпатського передгір’я — Сучаві, Садгорі, а згодом у Кимпулунзі, де Ольга здобула початкову освіту німецькою мовою. Батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову.
Формування Кобилянської як особистості відбувалося в складних умовах. Доводилося жити в німецько-румунському оточенні, і хоч у сім’ї й лунали польська та українська мови, проте поза стінами хати спілкувалася німецькою. Дівчина брала участь в аматорських виставах, співала, грала на фортеп’яно, багато читала — переважно твори німецьких і швейцарських письменників: Йоганна Готфріда Гердера, Йоганна Вольфганга Ґете, Фрідріха Шіллера, Готфріда Келлера, Генріха Гейне, Фрідріха Шпільгаґена, Євгенії Марліт. Кобилянська почала писати вірші й оповідання німецькою мовою.
Пізніше письменниці дорікали за німецький спосіб мислення, залежність від німецької класики. Тому мав рацію Дмитро Павличко, який, відкинувши несправедливі обвинувачення окремих критиків, зазначав, що в тогочасних умовах німецька мова для Кобилянської була єдиним виходом у широкий духовний світ, без якого трудно піднестися на верхів’я мистецтва. «Німецька мова — це та вода, що повертала могутнє колесо душевного млина письменниці, де в кошах була засипана тверда і перлиниста пшениця почуттів і мислей з українського поля*.
Завдяки самоосвіті, постійному самовдосконаленню Кобилянська ознайомилась з визначними явищами європейської культури. На її зростання вплинула й Софія Оку-невська, яка переконала вісімнадцятирічну Ольгу писати українською мовою, працювати для рідного народу. Тепер поряд з творами Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Єнса Петера Якобсена, Генріка Ібсена в її життя ввійшли поезія Тараса Шевченка, проза Івана Франка, публіцистика Михайла Драгоманова.
З недавно опублікованих щоденників Кобилянської за 1883 — 1891 рр. постає багате внутрішнє життя творчої особистості, в якій щасливо поєдналися здібності письменника, музиканта, маляра, жінки тонкої душевної організації, людини гордої і сильної духом. їй нелегко велося в задушливому світі вузьких меркантильних інтересів містечкових обивателів, звідси — висока туга за красою, пориви у світ гуманістичних ідеалів, які проймають усю її творчість.
Кобилянська писала, що в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і враження» Справді, і в ранніх німецькомовних оповіданнях та повістях («Гортенза», «Картина з життя Буковини», «Видиво», «Вона вийшла заміж»), і в пізніших, уже україномовних творах («Людина», «Царівна», «Некультурна», «Ніоба», «Через кладку»),— всюди просвічується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.
З 1891 р., коли сім’я оселилася в Чернівцях, Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям. З середини 90-х років друкуються ЇЇ твори, на них відгукується критика, їх перекладають німецькою, польською, чеською мовами. Осип Маковей відзначав поєднання в прозі Кобилянської реалістичного й романтичного прийомів письма. Для неї багато важила поїздка до Львова на відзначення Франкового ювілею у 1898 р. Тоді вона познайомилася з багатьма діячами української культури.
Наступного року Кобилянська відвідала Київ, де зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Незабутнє враження справила на неї поїздка до Канева, де вклонилася могилі Тараса Шевченка. За запрошенням родини Косачів гостювала на їхньому хуторі Зелений Гай, поблизу м. Гадяча на Полтавщині, щиро здружилася з Лесею Українкою. Велика поетеса високо оцінила новаторську прозу Кобилянської, познайомила з нею українську громадськість.
З цього часу образ «великої, пишної», але «пригнобленої, скованої» України назавжди ввійшов у серце письменниці. Вона мріяла про нові подорожі на Наддніпрянщину, проте цим планам не судилося здійснитися. На заваді ставали напружена творча праця (на початку XX ст. були написані повісті «Земля», «Ніоба», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «За ситуаціями»), хвороба та смерть матері, хатні обов’язки, розрив з близькими людьми, а головне — важка недуга внаслідок простуди. «Хороба ця,— писала вона в 1927 р.— держиться мене й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства».
Важкими для Кобилянської були трагічні роки першої світової війни. Жила вона в Чернівцях, тремтіла душею за рідних та близьких, бо один брат попав у російський полон і страждав десь у Сибіру, а про долю другого не було жодної звістки. Матеріальні злигодні, постійне напруження, вічна тривога — «ох, як се все торгає нерви, підкошує здоров’я, а як ще до того пристане турбота о насущний хліб — ляг би в труну і навіки з утоми заснув! — писала Кобилянська в ті дні.— Поет в мені заховався. Лиш часом, як я присяду на лавочку під своєю хатою і дивлюся на чисте сине небо, мене така шалена туга опановує за тишиною і пером, що забуваю тоді все страшне теперішнє і сліджу душевними очима за тими картинами, що здіймаються десь із закутків душі».
Після розвалу Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами. Кобилянська важко переживає посилення національного гніту, насильницьку румунізацію краю. В 1922 р. були закриті кафедра української філології в Чернівецькому університеті, вчительські семінарії, українські гімназії, фахові школи. «Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі»,— пише Кобилянська. Вона терпить скруту, живе в найманих помешканнях, проте намагається підтримувати зв’язки з місцевими літераторами, з чеськими видавництвами, де друкуються в перекладах окремі її твори.
Відрадою для Кобилянської було відзначення громадськістю Чернівців 35-річчя її літературної діяльності, вихід у Харкові в 1926 — 1929 рр. дев’ятитомного зібрання творів. У цей час було написано й кілька нових творів — оповідання «Вовчиха», «Любов до рідної землі», роман «Апостол черні». Коли в червні 1940 р. Північна Буковина возз’єдналася з Великою Україною, письменницю відвідали Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський, Андрій Малишко та інші київські літератори.
Та через рік Чернівці знову були захоплені румунськими військами. Воєнна жандармерія встановлює нагляд за Кобилянською. Окупанти готують над нею судову розправу, і тільки смерть, що настала 21 березня 1942 р., врятувала письменницю від ганебного судилища. Окупаційні власті заборонили опублікувати некролог українською мовою та промови над могилою.
У 1944 р. в будинку, де жила Кобилянська, відкрито меморіальний музей- У 1963 р. було широко відзначено 100-річчя з дня народження письменниці, її ім’я присвоєно Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У 1973 р« відкрито також музей Кобилянської у с. Димка, де вона влітку відпочивала і на основі реальної події братовбивства написала славнозвісну повість «Земля». Український народ береже пам’ять про свою талановиту дочку: твори Кобилянської постійно перевидаються, досліджуються літературознавцями, вивчаються учнями та студентами.
Свіжість і сила таланту на теми духовного розкріпачення жінки.
З іменем Кобилянської в нашій прозі пов’язане опрацювання нової теми — долі освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. У ранніх неопублікованих творах з’являється образ начитаної дівчини-мрійниці, котра прагне до самовдосконалення («Гортенза»), порушується питання про право жінки на гармонійний розвиток, рівність з чоловіком у сімейному житті («Доля чи воля»). Свобода людини асоціюється в авторки з можливостями творити свою долю. Під впливом Софії Окуневеької (Морачевської) та Наталі Кобринської на початку 80-х років Кобилянська захопилася ідеєю емансипації жінки, намагалася її художньо реалізувати в перших літературних спробах.
Природа і мистецтво в житті людини.Духовно обдарована від народження, Кобилянська глибоко відчувала багатство і красу природи рідного краю, розуміла її вплив на людину. Згадуючи роки юності, вона писала, що бували цілі місяці, коли не пропускала жодного дня, щоб не піти чи не поїхати верхи в гори, відкрити там якийсь новий чарівний закуток, сполохати птаха, перебрести босими ногами спінений потік. Не дивно, що тема природи і людини стала наскрізною в її творчості.
Письменниця знаходила душевну рівновагу також у малярстві та музиці, намагаючись «усіма силами заспокоїти в собі ненаситну жадобу краси». Роздуми про мистецтво вона певною мірою втілила в новелах «Ітрготілі рЬапіазіе» (1895), тобто фантазія-експромт, та «Уаіве те-Іапсоіідие» (1898), в перекладі — меланхолійний вальс.
Багато творів написано про селянство. З повістей і романів французьких, російських, польських письменників, з творів попередників Кобилянської в українській літературі хлібороб висловлював свої болі й сподівання. Та тільки в «Землі» було всебічно розкрито характер поцесу мислення хлібороба, тільки в цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі — соціальному, національному й психологічному.
Повість Кобилянської стала подією в українському літературному житті. Коцюбинський писав авторці: «Я просто зачарований Вашою повістю — все, і природа, і люди, і психологія їх — все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу». А на думку Франка, «Земля» зберігатиме «тривале значення і як документ способу мислення нашого народу».
Твори Кобилянської, зокрема й повість «В неділю рано зілля копала», засвідчують властиве літературі явище дифузії, тобто взаємопроникнення всіх трьох способів художнього зображення — епічного, ліричного і драматичного. В епічних творах, де предметом змалювання є безупинний рух життя, де все тримається на сюжетній організації художнього матеріалу, виразно виявляється лірична емоційність у показі поведінки персонажів. Автор переживає, змальовуючи події, які його схвилювали. Взаємопроникнення лірики й епосу особливо відчутне в авторських відступах, пейзажних картинах, при передачі почуттів і роздумів людей.
Важливу роль в епічному творі виконують також драматичні елементи — внутрішні монологи, діалоги, полілоги, їм може належати одне з чільних місць, але це кардинально не змінює жанрової природи розповідного твору, бо в ньому драматичні компоненти завжди підпорядковані особі автора, присутність якого й визначає належність твору до епосу. У творах Кобилянської, наприклад, за допомогою монологів, діалогів, полілогів передаються гострота соціально-психологічних конфліктів, складності й суперечності переживань персонажів, їхніх вчинків.
Пишна трояндаа в саду Української літератури.
Так образно визначив Михайло Старицький місце Кобилянської в літературному процесі. Ця характеристика вказує на особливості індивідуального стилю видатної письменниці — неповторну шляхетну жіночність у змалюванні найрізноманітніших, навіть звичайних, буденних, в то й трагічних сторін дійсності; яскраву метафоричність художнього бачення; високий пієтет у ставленні до людини, схиляння перед її духовністю; широкий політ думки. Справедливо писала критика про «талант, свідомий своєї мети, тобто обдарованість письменниці, повністю підпорядковану завданням возвеличити рідний народ, піднести культуру його художнього слова.
Іван Франко не випадково поставив Кобилянську на чолі «нової школи» в українській літературі: в її творах вперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі під пером письменниці відкрилася читачеві. Й тоді буденний потік життя отеплився щирим почуттям, що надало її творам емоційної схвильованості. Завдяки цьому твори Кобилянської, засновані на українському національному матеріалі, піднесли загальнолюдські цінності. А це ті якості мистецьких витворів, які переживають свого автора надовго, може, й навічно входять у всесвітню художню скарбницю.
Закінчується XX століття. Змінилися естетичні смаки й уподобання читачів, проте проза Кобилянської зберігає свою естетичну цінність. її кращі зразки були інсценізовані й побачили світло рампи. Любов і шана визначають ставлення наших сучасників до спадщини «гірської орлиці».
Джерело: http://edufuture.biz/
