Згідно з Біблією, з раю виходила річка і розділялася на чотири річки – Фісон, Гіон, Тигр і Євфрат. Відомо, що витоки цих рік розташовані на Вірменському нагір’ї. У світовій літературі знайшло відображення наступне уявлення про місце розташування раю. Джордж Байрон писав: “Якщо правильно розуміють Св. Книгу, рай був розташований у Вірменії”. Відповідно до думки Томаса Манна, рай був у тій же гірській області Вірменії, де й витоки згаданих чотирьох річок. Такою, за вірменською традицією, була область між горами Високої Вірменії, Тайка і Туруберана.
Походження народу
Вірмени разом з євреями і греками є найдавнішими етносами світу.
Вірменське нагір’я – колиска вірменського народу. Територія Вірменського нагір’я є одним з вогнищ людської цивілізації. На Вірменському нагір’ї її творцями були вірменські племена, що належали до антропологічного типу, відомому в науці під назвою арменоїд. Назва вірменів – хай (haі), згідно з припущеннями, пішло від назви народу – хайаси. Країна Хайаса і народ хайаси згадані на глиняній хетській таблиці, що належить до другого тисячоліття до нашої ери.
Давня історія народу
Більше трьох тисячоліть існує вірменський народ. Багато лиха зазнав він, нападів ассирійців і скіфів, мідійців, парфян і сельджуків, гунів і римлян, арабів, турків і персів. Не раз здавалося, що саме ім’я Вірменії стерто з карти. Але вірменський народ вистояв, відстоявши своє існування в найтяжчій боротьбі. І кожного разу, як Фенікс із попелу, знову воскресала давня країна.
Територію давньої Вірменії ассирійці в другому тисячоріччі до нашої ери називали “країною Наірі” (країною рік), 60 різноплемінних дрібних царств і сотні міст входили до цієї легендарної країни. У першому тисячоріччі до н.е. ассирійські клинописи вже свідчать про урартів, тому що на початку ІX ст., після об’єднання племен “країни Наірі”, утворилося могутнє царство Урарту зі столицею Тушпа (Ван).
Протягом ІX-VІ століть до н.е. народами Урартського царства була створена своєрідна і порівняно висока давня цивілізація, що визначила культурне майбутнє давньої Вірменії. Про висоти цієї цивілізації свідчить не тільки існування писемності, запозиченої з вавілоно-ассирійського клинопису, але й розвиток землеробства, скотарства і металургії, а також висока техніка будівництва міст-фортець. Одна з них, Еребуні, заснована у 782 році до н.е. (на 30 років раніше від Рима) одним з перших урартських царів Аргішті, розташована на території сучасного Єревана.
Після Урарту естафету історії на цій землі прийняло давнє Вірменське царство. Еруанд, Тигран Єрвандуні ? імена перших вірменських царів, це вже були представники індоєвропейських арменів. Останні, змішавшись з аборигенами-хайами й урартами, утворили з часом народ древньої Вірменії.
Мова
Мова вірменів належить до індоєвропейської сім’ї, але посідає там особливе становище, не входячи до складу жодної мовної групи.
Після створення вірменської писемності почався бурхливий розквіт перекладацького мистецтва і створення оригінальних творів. На честь давніх перекладачів ще у 5 столітті вірменський народ заснував щорічне “Перекладацьке свято”, яке традиційно відзначають от уже 15 століть.
ЕТНОКУЛЬТУРА
У Вірменії з давніх часів було розвинуте рибальство, а також річкове й озерне судноплавство. Як пише Геродот, річкові судна, на яких з Вірменії відбувалися плавання “униз по річці у Вавилон, зовсім круглі і цілком зроблені зі шкіри. У Вірменії… нарізають вербові лозини для кістяка корабля. Зовні кістяк обтягують щільними шкірами на зразок круглого днища корабля. Вони не розширюють кормової частини судна і не загострюють носа, але роблять судно круглим, як щит. Потім набивають усе судно соломою і, навантаживши, пускають плисти вниз за течією”. На цих суднах в основному перевозили судини з вином.
Одяг
Основу чоловічого і жіночого одягу складають сорочка з низьким коміром і широкі шаровари, призборені і закріплені біля щиколоток у жінок та огорнуті широкою обмоткою у чоловіків. Поверх сорочки носили архалук (тип довгого сюртука) (у Західній Вірменії замість архалука чоловіки носили більш короткі і відкриті жилети і куртки). Поверх одягали різні види верхнього одягу типу чухи (черкески), підперізувалися або поясом, або (частіше в жінок) довгим шарфом. Жінки носили розшитий фартух. Головними уборами в чоловіків служили хутряні шапки ? у Східній, повстяні і ткані – у Західній Вірменії. У жінок ? накидки, які доповнювали ободком з різними прикрасами, взуття ? поршні із сирицевої шкіри, туфлі на невисокому каблуці з загнутим носком або чобітки з м’якої шкіри. З кінця 19 ст. ці форми одягу поступово витісняв одяг європейського покрою.
НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО
Килимарство, вишивка, плетиво мережив, каменерізне і ювелірне (карбування, філігрань, емаль) мистецтво.
Середньовічне прикладне мистецтво Вірменії представлено різноманітною керамікою, неполивною з рельєфним і заглибленим орнаментом, поливною із гравіруванням і розписом, фаянсовими судинами з розписом. Відомі вишивки (найдавніша – 14 століття), художні вироби з металу (оклад Євангелія Кілікійської роботи; карбовані срібні позолочені складні), різьблення по дереву (двері з Муша; двері з церуви Аракелоц на острові Севан). Провідним видом образотворчого мистецтва була книжкова мініатюра. При розмаїтості стилів і особливостей різних місцевих шкіл для вірменської мініатюри в цілому характерне багате декоративно-орнаментальне оздоблення, колірна насиченість, ясність композиційних побудов.
ТРАДИЦІЙНА МУЗИКА І СПІВ
Селянський фольклор охоплює жанри трудових, обрядових, ігрових, ліричних, епічних, календарних і похоронних пісень. Особливе місце займають пісні блукачів (пандухтів) і жанр антупи. Формування епосу пов’язане з мистецтвом випасанів (співаків-сказателів) і гусанів (музикантів-поетів і акторів), які створили галузь народно-професійної творчості. Слідом за прийняттям християнства закладають основи нової галузі – музики християнської церкви. З кінця 4 століття у вищих школах вводять навчання співу і піснетворчості. На основі широкого використання виразних засобів народної музики створюють псалми, шаракани, надалі ? гандзи, аветиси й інші види духовної пісні. Вірменські народні інструменти: струнно-смичкові (кемани, кеманча); струнно-плекторні (саз, тар, уд); струнно-щипкові (кнар, тавиг, канон, пандирн); духові (шви, сринг, дудук, зурна, пох, блул, галарапох, шепор, паркапзук); ударні доолтамбук, дапп, нагару); струнно-ударні (сантур). Блул – пастушачий інструмент, довжиною 40-60 см. Виготовляють з абрикосового чи горіхового дерева. Має кільцеві паски зі стовщенням на кінцях. Блул ? сольний інструмент, на ньому виконують пастушачі наспіви, епічні і ліричні п’єси, рідше – танцювальні мелодії.
ТАНЦЮВАЛЬНА КУЛЬТУРА
Для вірменських жіночих танців характерні своєрідна величавість і разом з тим скромність. З древніх часів їм притаманна надзвичайна виразність рук. У жіночих танцях Вірменії знайшли відображення різні моменти жіночої праці і побуту: робота в будинку, шиття, збір квітів, ігри біля фонтана, де стрункі дівчата кружляються і хлюпаються водою. “Джайрани”, “Нунуфар”. Коли в народі хочуть підкреслити красу жінки її порівнюють з антилопою – “джайраном”. Цим порівнянням визначений зміст танцю “Джайрани”, у якому прямий стан, манера тримати голову і руки перегукуються з рухами антилопи. Танець побудований по колу, йому властиві повільні, плавні “двели”, м’яка хода, пружні кроки, легкі викидання кистей рук нагору. Чоловічі танці: комічні “Шалахо”, “Паплянчо”. Героїчні танці “Хасаб Агаси”, “Керци”, “Танцю Сасуна”. Вершиною індивідуального чоловічого танцю є “Зурни тринги” (дослівно ? стрибки під зурну), життєрадісний танець юнака, весь побудований на сильних стрибках, обертаннях, присядках. У ньому поряд зі спритністю уражає координація рухів рук, ніг і корпуса. Виконання його неможливе без ретельного тренування. Групові танці ? хороводний “генд”, “Крунги”.
ТРАГЕДІЇ
Геноцид
Вірменський народ зазнав чимало етнотравм, депортацій від найдавніших часів і до страхітливого геноциду початку ХХ століття, коли загинуло майже 1 млн. вірменів. Улітку 1894 року турки спустошили Сасун, було вирізано більш ніж 10 тисяч чоловік. Восени 1895 р. різанині піддалося вірменське населення Константинополя, Трапезунда, Ерзерума, Себастії, Вану, Баязета й інших міст.
Після державного перевороту 1908 року, у Туреччині до влади прийшла буржуазно-націоналістична партія “Єднання і прогрес” чи, як її зазвичай називають, партія “младотурок”. Націоналістична програма цієї партії перевершила своєю жорстокістю навіть криваву політику Абдул-Гаміда.
Початок першої світової війни в Європі став початком нового геноциду вірменів у Туреччині. Наприкінці 1914 року, із вступом Туреччини у війну на боці Німеччини, були знищені офіцери і солдати – вірмени, покликані в турецьку армію. Навесні 1915 року почалася масова депортація вірменів у пустелі Сирії і Месопотамії, частина їх була вирізана на місці, інша ? загинула в дорозі.
У 1915-1923 р. правлячі кола Туреччини здійснювали масове знищення і депортацію вірменського населення Західної Вірменії, Кілікії й інших провінцій Османської імперії. Політика геноциду у відношенні вірменів була обумовлена рядом факторів. Провідне значення серед них мала ідеологія Панісламізму і Пантюркізму, яку сповідували правлячі кола Османської імперії. Вступаючи у війну, младотурецкий уряд Османської імперії будував великі плани створення “Великого Турана”. Планували приєднати до імперії Закавказзя, Півн. Кавказ, Крим, Поволжя, Середню Азію. Алі на ці ж землі претендувала Російська імперія, яка довгі роки воювала з Туреччиною, аби захопити Константинополь-Стамбул (визнаний центр східного християнства) і створити величезну “православну імперію”.
У багатьох населених пунктах вірмени і турки жили поруч у повній згоді, але младотурецкі агітатори для обману наївного народу поширювали найнеймовірніші чутки. Десь вони розповідали про виявлену в арсеналах дашнаків зброю ? тисячі гвинтівок і сотні бомб; в іншому місці – про заховані вірменськими жінками тисячах лез, нібито призначених для того, щоб різати туркам голови. Турецькому народу повторювали, що вірмени не хочуть служити в турецькій армії, що вони готові співпрацювати з ворогом. Поширювали вигадки про масове дезертирство вірменів з турецької армії, про повстання вірменів, що загрожували тилам турецьких військ, і т.д. Жандарми під приводом пошуків захованої зброї заарештовували видатних діячів колонії, роззброювали християн, одночасно налаштовуючи їх проти мусульман.
Шовіністична пропаганда проти вірменів особливо підсилилася після перших серйозних поразок турецьких військ на Кавказькому фронті. У лютому 1915 військовий міністр Енвер віддав наказ про знищення вірменів, які служать у турецькій армії. На початку війни в турецьку армію було покликано близько 60 тис. вірменів у віці 18-45 років, тобто найбільш боєздатна частина чоловічого населення. Цей наказ був виконаний з надзвичайною жорстокістю.
У ніч на 24 квітня 1915 року представники поліцейського управління Константинополя вдерлись у доми найбільш відомих вірменів столиці і заарештували їх. За кілька наступних днів вісімсот чоловік – письменники, поети, журналісти, політики, лікарі, адвокати, юристи, вчені, викладачі, священики, педагоги, діячі мистецтва ? були відправлені в центральну в’язницю.
У ту ніч був арештований КОМІТАС (Согомон Согомонян 1869-1935) – великий вірменський композитор, музичний етнограф, теоретик музики, хормейстер, педагог. Його безцінні твори були спалені. Пізніше він був висланий у місцевість Чангер. Їдучи в заслання Комітас став очевидцем трагедії свого народу. На його очах були по-звірячому убиті Григір Зохраб, Даніель Варужан, сотні жінок і дітей. Душа Божественного Комітаса не винесла жахливих картин, і він збожеволів. Завдяки клопотанню ряду авторитетних діячів Туреччини він був повернутий у Константинополь, поміщений у лікарню, а потім, у 1919 р., переправлений у психіатричну лікарню в Парижі. У 1936 році його порох був перевезений у Єреван і похований у пантеоні діячів науки і мистецтва. У 2003 році в центрі Парижа встановлений пам’ятник Комітасу, як символу геноциду вірменів у Туреччині.
24 квітня є днем пам’яті жертв геноциду .
З травня – червня 1915 почалася масова депортація і різанина вірменського населення Західної Вірменії (вілайеты Ван, Ерзрум, Бітліс, Харберд, Себастія, Диарбекир), Кілікії, Західної Анатолії й інших місцевостей. Справжні цілі депортації були відомі і Німеччини, союзниці Туреччини. Німецький консул у Трапезунді в липні 1915 р. повідомляв про депортацію вірменів у цьому вілайете і відзначав, що младотурки мають намір у такий спосіб покласти кінець Вірменському питанню. У серпні 1915 міністр внутрішніх справ Талаат цинічно заявив, що “дії у відношенні вірменів в основному здійснені і Вірменське питання більше не існує”.
Різанина вірменів тривала і в наступні роки. Були знищені тисячі вірменів, зігнаних у південні регіони Османської імперії і утримуваних в таборах Рас-ул-Айна, Дейр-ез-Зора й ін. Младотурки прагнули здійснити геноцид вірменів і в Східній Вірменії, де, крім місцевого населення, зібралися великі маси біженців із Західної Вірменії. Здійснивши агресію проти Закавказзя в 1918, турецькі війська учинили погроми і різанину вірменів у багатьох місцевостях Східної Вірменії й Азербайджану.
Останнім епізодом трагедії вірменського народу стала різанина вірменів у західних регіонах Туреччини, у ході Греко-турецької війни 1919-22.
Після поразки Туреччини в першій світовій війні лідери партії младотурків були обвинувачені в тому, що втягли Туреччину в пагубну для неї війну, і віддані суду. Серед пред’явлених військовим злочинцям обвинувачень було й обвинувачення в організації і здійсненні різанини вірменів Османської імперії. Однак смертний вирок для ряду лідерів младотурок був винесений заочно, тому що після поразки Туреччини їм удалося втекти з країни. Смертний вирок для деяких з них (Таліат, Бехаетдін Шакір, Джемал-паша, Саїд Халим і ін.) був згодом приведений у виконання вірменськими народними месниками.
У результаті геноциду вірменів, тільки в 1915-16, загинуло більш ніж 1,5 млн. чоловік. Близько 600 тисяч вірменів були розсіяні по багатьом країнам світу, поповнивши собою вже наявні й утворивши нові вірменські громади. Утворилася вірменська Діаспора (Спюрк). У результаті геноциду Західна Вірменія втратила своє споконвічне населення.
У 1915-23 і наступних роках були знищені тисячі вірменських рукописів, що зберігалися у вірменських монастирях, зруйновані сотні історичних і архітектурних пам’яток, опоганені святині народу. Руйнування історико-архітектурних пам’яток на території Туреччини, присвоєння багатьох цінностей культури вірменського народу триває і сьогодні. Пережита вірменським народом трагедія відбилася на всіх сторонах життя і суспільної поведінки вірменського народу, міцно осіла в його історичній пам’яті. Вплив геноциду випробувало як покоління, що стало безпосередньою його жертвою, так і наступні покоління.
ОПІР, ВОЛЯ ДО СВОБОДИ
Самооборона вірменів у 1915 – героїчна сторінка національно-визвольної боротьби народу.
Висловлювання знаменитих людей.
Папа Римський Іоанн Павло ІІ
“Жертовність – непорушна частина вірменської історії… Чекаю того дня, коли поцілую вірменську землю, обагрену кров’ю стількох жертв… Геноцид вірменів став прелюдією до наступних жахів: двох світових війн, незліченних регіональних конфліктів і навмисно організованих кампаній з винищування людей, у результаті яких втратили життя мільйони віруючих…” (Грудень 2000)
* * *
Незважаючи на тяжкі обставини, а може й завдяки цим викликам історії вірмени продемонстрували феноменальну здатність зберігати етнічну ідентичність, мову і культуру в найнесприятливіших ситуаціях. Значною мірою об’єднавчим чинником усіх вірменів у світі виступає вірмено-григоріанська церква, вірними якої є майже виключно представники цього етносу.
Вірменська Апостольська Церква (яку називають також Григоріанською) – одна з найдавніших християнських помісних Церков. Її коріння сягає ще апостольських часів. У другій половині І ст. святі апостоли Тадей та Варфоломій проповідували християнство у Вірменії і заснували перші християнські спільноти. За цю діяльність обидва апостоли загинули мученицькою смертю. Саме тому, що народ Вірменії прийняв християнство від апостолів – учнів Ісуса Христа, Вірменська Церква називається Апостольською. А назва Григоріанська – від імені національного святого Григорія Просвітителя. У 301 р. вірменський цар Трдат III, навернений св. Григорієм, проголосив християнство державною релігією. Таким чином Вірменія стала першою державою в світі, де християнство набуває статусу державної релігії.
У 506 р. Синод Вірменської Церкви не прийняв христологічного вчення Вселенського Халкедонського собору 451 р., на котрому не було жодного з її єпископів. Тому ВАЦ (поряд з Коптською, Ефіопською, Сирійською та Маланкарською) вважається однією з т. зв. Давньосхідних (дохалкедонських, або “монофізитських”) Православних Церков.
Драматична історія вірменського народу (вірменські царства – і давнє, і нове, у Кілікії на пд. сході Малої Азії, були знищені) спричинила появу численної вірменської діаспори у світі. У таких умовах мова і релігія слугували гарантією збереження національної ідентичності.
Діаспора
Лиха історична доля призвела до масових еміграцій вірменів, до виникнення великої вірменської діаспори, що нині в кілька разів перевищує кількість громадян Республіки Вірменії. Зокрема численні й впливові вірменські громади є в США, Канаді, Франції, Німеччині, Британії, країнах Близького Сходу, Латинської Америки, Східної Європи.