Історія держави
Історія перших чотирьох століть нової ери для Вірменії – це історія поступової втрати самостійності і розподілу Вірменського царства між двома могутніми сусідами – Римською імперією і царством персів, які замінили у ІІІ столітті державу парфян. До середини першого століття на вірменському престолі перемінився цілий ряд правителів, які були бажаними для Риму і підтримували з ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив у Вірменії починає уступати парфянському ? на вірменський престол зійшов Трдат – засновник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.
Боротьба між Римом і Парфією тривала протягом усього другого століття, Вірменія остаточно затвердилася в тісних межах власне вірменських областей і відмовилася від домагань на спадщину Тиграна Великого.
301 рік – важлива дата в національній історії, Вірменія прийняла християнство однією з перших у давньому світі, тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католикоса усіх вірменів у 1441 році був влаштований у монастирі Ечміадзин (переклад цього слова означає місце, куди “зійшов першородний”).
V-ХІ СТОЛІТТЯ. ВІЗАНТІЙСЬКА І ПЕРСЬКА ВІРМЕНІЇ. АРАБСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ. ОТРИМАННЯ ЦАРСЬКОЇ ВЛАДИ ДИНАСТІЄЮ БАГРАТИДІВ
Протягом V-VІ століть Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною допомогою у цьому послужив великий винахід початку V століття – створення вірменським ученим Месропом Маштоцем національної писемності у 405 році. Феодальний лад проникнув до обох частин роздробленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VІІ століття їх нараховували вже близько п’ятдесяти.
У V-VІ століттях спалахнув ряд повстань народу. Це був протест проти спроб викорінити в країні християнство й асимілювати вірменський народ. Найбільш значний бій відбувся 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Мамиконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цьому бою, за словами історика й очевидця Егіше, “квітучі поля були залиті кров’ю” і “серце людини розривалося побачивши купи убитих”. Девізом бою стали віщі слова: “Смерть усвідомлена – це безсмертя”. Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши завзятий опір, перси змушені були відмовитися від зазіхань на релігію і самобутність вірменського народу.
Остаточне знищення останніх проблисків самостійності у Вірменії було зроблено турками-османами і новими перськими завойовниками.
Сполучною ниткою для всього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні століття була Вірменська церква і її патріархи – “Католикоси усіх вірменів”, престол яких у 1441 році був перенесений з Киликии в Эчмиадзин.
У XVІІІ столітті Росія розпочинає свої походи в Закавказзя.
У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року. У жовтні 1812 року генерал Котляровский у вирішальному бої при річці Араці розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.
Підсумком цієї перемоги став Гюлистанський договір 1813 року, відповідно до якого до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Інші вірменські області – ханства Ериванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміадзином, перейшли до Росії після другої війни з Персією в 1826-1828 роках, згідно з Туркманчайським договором 1828 року, що остаточно закріпив приєднання до Росії Східної Вірменії. У межі Росії тоді ж переселилося більш ніж 90 тисяч чоловік з областей, що залишилися за Персією
Російсько-турецьку війну 1828-1829 років вели на Балканському і Кавказькому фронтах.
Західна Вірменія, у якій у другій половині XІ сторіччя проживало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під ярмом імперії Абдул-Гамида. Тут вірменський народ був на межі моральної і фізичної загибелі. Відповіддю на розбій турків були збройні повстання вірменського населення в Зейтуні (гірської області в Кілікії) влітку 1862 року, у провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.
Наприкінці XІ століття зросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозили близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Африкяна, заснований у 1887 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), дав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків.
Статистика стверджує, що наприкінці століття 62 відсотка підприємств торгівлі і промисловості Тбілісі належали вірменському капіталу, його частка в обороті складала 73 відсотка. Вірменські меценати засновували в Закавказзі і за його межами школи, друкарні, благодійні суспільства і лікарні
У січні 1918 року Туреччина розпочала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувала різанина вірменського населення. Турецький уряд, порушивши перемир’я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знову почало наступ військ, що вийшли на підступи до Єревана, але вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турків. Восени 1918 року, після поразки у світовій війні Німеччини і її союзників, Туреччина звільнила зайняті нею території Східної Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.
29 листопада 1920 року влада у Вірменії перейшла в руки більшовиків.
Столиця
У 782 році до н.е. збудовано урартську фортецю Еребуні, біля якої виникло місто Єреван. У 1440 році місто стало столицею Східної Вірменії. Розташоване на річці Раздан (притік Араксу).
Віросповідання
Вірмени – один з найдавніших християнських народів, який сповідує так звану вірмено-григоріанську віру, що тяжіє до православ’я, але не належить до нього, хоча є й групи вірменів – римокатоликів, вірменів – уніатів, протестантів та навіть мусульман (хемшини).
Нещодавно Вірменія святкувала 1700-ліття прийняття християнства.
ВІРМЕНИ В УКРАЇНІ
В Україні вірмени з’явилися ще задовго до створення Київської держави. У XI ст. руйнівні напади сельджуків, падіння царства Багратунідів, візантійська політика переслідування вірменів стали причиною їхнього масового виходу з батьківщини до Київської держави, переважно на територію її західної частини.
Першими були вірменські купці. В ХІ ст. після нападу сельджуків значна частина вірменів переселилась на південь України, насамперед у Крим.
В цей же період формується вірменська колонія в Києві: “Києво-Печерський Патерик” згадує вірменського лікаря, що лікував Володимира Мономаха. Протягом ХІІІ-Х V ст.ст., над усе після падіння Вірменської держави Кілікії розпочався процес інтенсивного переселення вірменів до Криму і формування там вірменських колоній, що дало підстави середньовічним хроністам називати Крим – Armenia Magna (Велика Вірменія) або Armenia Maritima (Морська Вірменія). Найпотужніші вірменські колонії булі в Кафі, Судаку, Солхаті. Поблизу Феодосії зберігається перлина вірменської архітектури того часу – мон а стир Сурб-Хач (Святий Хрест).
В цей період виникають вірменські колонії на Поділлі та Галичині. Більшість дослідників вважає, що вірменські поселенці з’явились на території Поділля в другій половині XI ст., коли загинула вірменська держава Багратидів зі столицею в місті Ані (1065 р.). В XIX ст. була поширена гіпотеза про запрошення вірменів київським князем Ізяславом (в 1062 році) та їх розселення в Києві, Львові та Кам’янці-Подільському. У ХIII ст. в зв’язку з нападом монголів і падінням вірменського Киликійського царства збільшилась кількість вірменських біженців. В 1230 р. галицький князь Лев Данилович запросив вірмен у військо для оборони східного кордону своєї держави. В подяку за справну військову службу князь нагороджував вірмен маєтками. У той час вірмени-переселенці заснували поблизу Кам’янця сільськогосподарську колонію, відому під назвою Малі та Великі Вірмени (нині Мало- та Великозалісся).
У Львові вірмени живуть з другої половини ХІІІ століття. З 1267 року Львів став релігійним осередком вірменів східного обряду, що дістали чимало привілеїв від влади. У Львові в 1510 р. вірмени дістали від польського короля Жигмонта І дозвіл судитися за власним правом – вірменським статутом. У Кам’янці вірмени мали свій магістрат. Важливим центром вірменської колонізації став Кам’янець (в 16-му столітті там було 300 вірменських родин). Чимало поселень вірменів було в Києві, Луцькому, Галичі, Снятині, згодом у Станиславові, Бр о дах тощо.
На початку Х V ІІ століття чимало вірменських релігійних громад почали укладати унію з Римом, то були переважно вірменські колонії Галичини і Поділля. Значна частина вірменів Західної України колонізувалась, проте львівські вірмени зберегли мову, обряд і культуру навіть в межах унії (у Львові до 1939 р. існувало вірменсько-католицьке архиєпископство).
Вірменська спільнота у м. Кам’янці-Подільському
(XIV-XVIII ст.)
Осередком вірменської спільноти в Україні був Кам’янець-Подільський. Значно пізніше з’явились вірменські колонії в інших містах України та Поділля, зокрема в Балті, Барі, Могилеві, Жванці (всього близько 70). Спочатку переселенці жили поруч з українським населенням, але коли їх спільнота і їх роль в суспільному житті міста значно збільшилась, вірмени попросили місцеве управління виділити їм для забудови окремий район і ринок. Магістрат віддав вірменам для ведення торгівлі південний ринок, який за площею був чи не найбільшим в місті, а для забудови – кам’янистий каньйон в південно-східній частині Кам’янця. Це були, власне, старі копальні, де добували камінь для будівництва оборонних споруд міста. Вірмени швидко спорудили три лінії стін у вигляді терас та кам’яні житлові будинки, церкви на них. Завдяки вірменам місто стало важливим вузлом у торгівлі між Литвою, Польщею, Валахією з однієї сторони, та Сходом – з іншої.
Коли литовські князі Коріатовичі оволоділи Поділлям у першій половині ХIV ст., татарські завойовники відступили на південь, перетворивши наш край на пустелю, а Кам’янець – у руїни. Тим жителям міста, що залишились у живих, литовські князі надали ряд привілеїв.
В 1374 р. 40 тисяч вірмен, яких турки вигнали з Вірменії і Малої Азії, оселились на південному заході Київської Русі. Частина їх знайшла притулок на Поділлі і у Кам’янці. Литовські удільні князі у середині XIV cт. дозволяли вірменам мати в місті свої крамниці, торгові доми (один із них зберігся до нашого часу), склади товарів, вести торгівлю килимами, шовками, зброєю, породистими кіньми. У вірменському соборі, збудованому в 1394 році зберігались книги, печатка, привілеї, королівські грамоти.
ВІРМЕНИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ
Вірменин за походженням, Йозеф Бартоломей Зіморович-Озімек народився у Львові 20 серпня 1597 року. Двадцяти трьох років він написав польською мовою свою першу збірку сатиричних віршів та ліричних пісень “Життя козаків Лісовських”. Тоді ж поет став працювати у Львівському маґістраті, згодом був обраний райцею (тобто, членом Ради), отримав титул “видатний і славний пан”. 1623 року Бартоломей написав свою першу поему “Пам’ятка з турецької війни”, в якій прославив перемогу козаків у битві з турками під Хотином. А на своє весілля він отримав у подарунок від молодшого брата Шимона поетичний цикл із шістдесяти дев’яти барокових ідилій під назвою “Роксоланки, тобто руські панни”.
1648 року Зіморович був уперше обраний бурґомістром Львова і надалі ще кілька разів перемагав на виборах голови Ради міста. Він керував обороною Львова під час облоги міста козацьким військом 1655 року. Поет описав події Хмельниччини у збірці віршів “Ідилії новоруські”, яку видав того ж року під іменем брата. А 1672 року він знову організовував оборону міста – цього разу від турків і татар. Бартоломей Зіморович помер у Львові 14 жовтня 1677 року.
Упродовж чотирьох десятиліть Зіморович досліджував джерела з історії Львова, зрештою узагальнивши зібрані відомості у праці латинською мовою під назвою “Потрійний Львів”. Цю першу історію Львова від 1202 до 1633 року автор присвятив “найшляхетнішим мужам, панам радним сенату Львівського”. В історії Зіморовича Львів постає як результат взаємодії і взаємозбагачення трьох культурних спільнот: руської (тобто, української), німецької та польської. За словами самого історика, у своєму творі він (цитата) “батьківщину, яку мені доля дала для народження, з цегляної літературною в міру сил своїх зробив”.
ПАМ ‘ ЯТКИ
Збереглися кам’яні хрести – хачкари. У деяких містах (наприклад, у Львові, Чернівцях, Кам’янці-Подільському) ще збереглися старі вірменські церкви. Монастир Сурб Хач (Святий Хрест) в м. Старий Крим (АРКрим). Катедральний комплекс Успення Пресвятої Богородиці у Львові, який ще з XIV ст. був центром духовного життя вірмен.
СЬОГОДЕННЯ
Нині в Україні за переписом населення 2001 року нараховується 100 тисяч вірменів, їх кількість у порівнянні з переписом 1989 року збільшилась майже вдвічі. Це пов’язано з інтенсивним процесом міграції, що посилився останнім часом через політичні події в Закавказзі, зокрема вірмено-азербаджанську війну, Карабах, складну економічну ситуацію в Республіці Вірменії.
Вірменська громада України є досить зрусифікованою, 43% назвали рідною мовою російську, 50% – вірменську, і лише – 5,8% – українську. Це один з найнижчих показників серед національних меншин України.
Найбільша на сьогодні вірменська громада нараховується в Донецькій області – 15 тис. 700 осіб, збільшення в 2,5 рази в порівнянні з 1989 роком, друга за кількістю в Харківській області – 11 тисяч, збільшення в 2 рази, третя в Дніпропетровській області – збільшення в 2 рази. Але найпомітнішим зростання виявилось в Автономній республіці Крим – в 3,6 раза, хоча за абсолютними цифрами – це 8тис. 700 осіб. Вірменські громади є в Запорізькій області – 6тис. 400 осіб, Луганській – 6500, Одеській – 7400, Херсонській – 4500, в місті Києві – 4900.
Створюються молодіжні, жіночі організації, вони відкривають їдальні для бідних, займаються соціальними проблемами не лише серед вірмен.
Національний конгрес вірмен України, очолюваний Заслуженим діячем культури України Ашотом Аванесяном, спільно із Спілкою вірмен України протягом багатьох років веде плідну діяльність на благо інтеграції вірмен в українське суспільство і їх консолідації з метою збереження національної ідентичності, збереження національних традицій, мови, культури та історичної спадщини загалом.
РЕЛІГІЯ
Важливим чинником збереження національної самобутності в умовах діаспори стала Вірменська Церква. У 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І у Львові засновано вірменську єпархію, яку через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Таким чином львівський храм Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у 1363 р.) став катедральним собором і єпархіальним центром усіх вірменів Русі, Валахії і Молдови. Тринадцятий з черги єпископ цієї єпархії Миколай Торосович у 1630 р. проголосив єднання з Римом. Відтоді на території Речі Посполитої було укладено постійну унію вірменів із Римським Престолом . Унія сприяла інтеграції меншини у польське суспільство, але водночас спричинювала її асиміляцію.
У першій пол. ХХ ст. вірмено-католиків у Галичині було близько 5,5 тисяч. Вони мали 9 парафіяльних церков і 16 каплиць. Єдиним вірмено-католицьким монастирем був монастир сестер-бенедиктинок у Львові, в якому від 1918 до 1939 рр. проживало в різний час від 11 до 19 сестер. Черниці утримували приватну школу, реформовану в 1926 р. у гімназію. Пансіонат ім. Йосифа Торосевича надавав житло і харчування малозабезпеченим гімназистам вірменського походження.
Львівська архиєпархія вірмено-католицького обряду перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папі і проіснувала до кінця Другої світової війни, коли була знищена радянським режимом. Адміністратор архиєпархії о. Діонісій Каєтанович був заарештований 4 травня 1945 р. та засланий до Сибіру, де й помер 1954 року.
З відновленням незалежності України потрохи відроджується і Вірменська Католицька Церква на її землях. 28 листопада 1991 р. в Україні було офіційно відновлено і зареєстровано єпархію Вірменської Апостольської Церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. осідок преосвященного владики знаходиться у Львові. Триває поетапний процес повернення вірменській громаді катедрального Успенського собору. Восени 2001 р., маючи за мету відвідати осередки одновірців, розпорошені по всій території нашої держави, Україну відвідав з візитом глава Вірменської Католицької Церкви Його Блаженство Патріарх Кілікійський для вірменів Нерсес Бедрос XIX .
Можливості національної освіти
Недільні школи, навчальна робота з дітьми та молоддю. У Львові така школа існує вже декілька років.
http://old.kngu.org