18 травня, відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу і День боротьби за права кримськотатарського народу.
Депортація кримських татар почалася 18 травня 1944 року о 3-й годині ранку і тривала до початку червня. Однак, перша і найбільша хвиля завершилася 20 травня, повідомляє Цензор.НЕТ з посиланням на Укрінформ.
Офіційною підставою для депортації стала секретна постанова Державного комітету оборони № 5859 “Про кримських татар” від 11 травня 1944 року, в якій кримським татарам висувалися претензії в нібито масовому зрадництві і масовому колабораціонізмі за часів окупації Криму гітлерівськими військами. Без сумніву, тоді був здійснений акт гено – і етноциду, про що свідчать звинувачення цілого народу в державній зраді і застосування принципу колективної відповідальності.
За офіційними даними, з Криму було депортовано 183 144 тисячі кримських татар; за татарськими джерелами – 228 500, з яких тільки протягом першого півтора року померли близько 110 тисяч осіб. У каральній операції брали участь 32 тисячі співробітників НКВС. Людям на збори давалося від декількох хвилин до півгодини, з собою дозволялося взяти особисті речі, провізію, посуд і побутовий інвентар. Зрозуміло, що більшість майна залишилася і була конфіскована державою.
Переважна частина депортованих була направлена на спецпоселення в Узбекистан, частина – в ГУЛАГ, а ще частина – для поповнення спецконтингенту для Московського вугільного басейну.
Варто додати, що депортація була одним із засобів “детатаризаціі” Криму. Іншими способами були знищення культурних та історичних пам’яток, заміна історичних назв місцевостей новими на кшталт “Радянський”, “Первомайськ”, “Красногвардейськ” тощо. До Криму заселялися вихідці з Росії та інших республік. За післявоєнний період кількість населення в Криму збільшилася майже в 10 разів. Але сталінська політика щодо кримських татар не була чимось новим.
Як відомо, захоплення 1783 року Криму Росією призвело до великого занепаду культурного життя на півострові: по-варварськи було спалено безліч стародавніх рукописів, зруйновано чимало архітектурних пам’яток. Саме тоді почалося перше заселення Криму колоністами, міцніла груба русифікаторська політика. Після переведення Криму до складу УРСР (1954) в 1956 році був виданий указ (неопублікований) про реабілітацію кримських татар, але практично без права повернення на батьківщину в Крим.
Масове повернення на батьківщину кримських татар почалося лише в кінці 80-х років. Здавалося, що нарешті, незважаючи на побутові труднощі, настав мир і можна спокійно і вільно жити на рідній землі, але знову кримська земля стала об’єктом зазіхань Росії, а кримські татари зазнали (і зазнають) нечуваних із часів Сталіна репресій.
З огляду на те, що через сімдесят два роки після депортації внаслідок дій тоталітарного режиму правонаступника колишнього СРСР кримськотатарський народ знову опинився перед загрозою дискримінації на рідній землі, а також з метою підтримки боротьби громадян України – кримських татар за реалізацію своїх прав як представників корінного народу Указом Президента від 16 травня 2014 року і був встановлений День боротьби за права кримськотатарського народу.
У рамках заходів із вшанування пам’яті жертв депортації пройдуть різні культурно-просвітницькі заходи в школах та інших навчальних закладах, виставки, покази фільмів в Україні і за кордоном. Також відбудеться вечір-реквієм в Національній опері України за участю вищих посадових осіб держави, громадських і політичних лідерів, глав дипломатичних місій іноземних держав в Україні, представництв міжнародних організацій, культурних, наукових діячів, керівників релігійних організацій.
Про масштаби трагедії можна дізнатися зі спогадів тих, хто пережив геноцид. Зокрема, наводимо спогади Феріде Меджитової із сайту Інституту нацпам’яті:
“Народилася в 1932 році в с. К’оз Судакського району. Коли я закінчила 3 класи, почалася війна, продовжити навчання мені так і не довелося.
Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас – шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти.
Голодні та роздягнені ми дісталися в Узбекистан, в колгосп “Назарбай” Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім’єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла аг’а і передав страшну новину про те, що помер брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі і рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку і ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку й витерла його очі і рот. Потім нагріла води, і пішла до однієї старенької з проханням обмити тіло брата. Але вона мені сказала, що хлопчиків обмивають чоловіки і відправила до дідуся Джеббару. Я пішла до нього, а коли повернулася додому, виявилося, що нас чекає машина – мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна.
Я так і поневірялася по домівках, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пожаліли мене і пішли зі мною на базар, щоб поміняти на продукти речі, що залишилися. Мене залишили біля входу, я лежу на землі, піднятися сил немає. Хтось вигукнув моє ім’я – я ледве відкрила очі – це мій родич запитує “Що ти тут робиш?”. Я все розповіла, він закинув мене на спину і поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті.
Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов, покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я.
Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років.
Ці страшні роки хіба можна описати і розповісти? Я їх буду пам’ятати до кінця свого життя”.
Феріде Меджитова померла в 2008 році. Джерело:http://ua.censor.net.ua/p388931